Олександрія-Вашингтон

Як швидко летить час. Просто неможливо уявити…. Наче лише вчора я дізналась про свій статус, а ось сьогодні (17.08) в мене вже відліт. Пишу я це сидячи в літаку з Франкфурта до Вашингтона, пролітаючи над океаном, правда епічно? Тож, певно почнемо все з початку.

Мій останній тиждень в Україні був повний прощань, побажань та змішаних почуттів. Відразу коли стаєш фіналістом ти такий весь схвильований, так хочеш вже полетіти в ту омріяну Америку, але з часом все трошки змінюються, а особливо перед флайтом. Так, ти все ще безумовно хочеш приймати участь в даній програмі, летіти в Америку, отримувати досвід, але ти починаєш помічати як тяжко деяким людям без тебе, як болісно вони переживають твій відліт. Ти не бачиш в цьому нічого страшного, це все нормально. І те змішане відчуття коли ти хочеш подорожувати, ти поїдеш, але родичі, друзі вони залишаться і іноді їм буде тяжко, вони будуть хвилюватись. Після деяких моментів я почала більше хвилюватись за близьких мені людей, що залишились в Україну ніж за саму себе хоча й лечу сама на іншу сторону світу.

Хто б міг подумати? Могла б я подумати, учениця математичного класу, яка потім при багатьом незрозумілих обставинах опинилась в англійському класі та ще й зі сльозами на очах. Певно ні. Взагалі я хочу подякувати всім хто деяким чином впливав на моє життя, іноді й негативно, ви подарували мені досвід.

То був ліричний відступ та порив думок, а тепер вже час повернутись до відльоту. О 5 ранку 16 серпня мама, тато, молодший брат та я виїхали на машині до Києва. Я покинула рідну Олександрію та всіх знайомих, але я ж-то ще повернусь. Який би ти ексайтед не був іноді в голову надходять сумні думки, але все що з ними треба робити це виганяти як найдалі та не давати більше полонити свою свідомість.

Звичайно ж ми приїхали в Київ раніше заданого часу, тому мене зареєстрували в готелі, повідомили про час зборів для батьків та дітей і відпустили. За цей час ми встигли і в київських магазинах трохи пошопитись і в МакДональдс зайти.

Під час зборів батьків та дітей розділили. З батьками говорили близько години, з флексерами ж годинки 2 сам керівник ФЛЕКСу Бред Міллер. Нам розповіли про документи, про все що нас чекає найближчі 2 дні подорожі та звичайно ж роздали знамениті флексівські сині футболочки.

Далі були прощання з родиною. Певно найсумніший момент дня. В такі моменти розумієш яку роль в твоєму житті грає родина та яким ти для них є. я впевнена що родина мене зараз читає, тож не хвилюйтесь все круто все буде добре та чудово! Я вас люблю. 

Потім вечеря з флексерами в готелі. До речі вже на місці я зустріла друзів з ПДО. Це круто! Думала вже ніколи їх не побачу, а тут ось вони з тобою поруч як і ти перетинають океан.

Після смачної вечері всі повернулись в номери, ми розмовляли з моєю сусідкою по кімнаті Танею та згодом до нас приєдналось ще декілька флексерів. Вид з номера просто чарівний. Київ. Краса. Дніпро. Неймовірно.  До речі прокидатись нам треба було  о пів на другу ночі, тож сну було зовсім недостатньо та всі флексери досипали свої години в літаках.

Забравши валізи з камери сховища ми(флексери) разом з випускниками ФЛЕКСу та Кевіном (нашим супроводжуючим) відправились на автобусі в Бориспіль. Там спочатку всі звичайно ж зареєстрували свій багаж і я була останнньою з 49 чоловік. Так черги там завжди були величенькі, при тому що ми самі їх створювали. Далі «метало контроль»» це коли просвічують сумку яку ти береш з собою в літак, перевіряючи чи немає там нічого забороненого, а саме їжі, води, і тд. Також на цьому етапі перевіряють чи немає на людині чогось металічного що може бути зброєю наприклад.

0 6:15 флексери з Кевіном вирушили в Франкфурт. Взагалі я дивуюсь з Кевіна. Він молодець взяв на себе таку відповідальність. Він один двадцятишестирічний чоловік і ми 49 неповнолітніх і ми ж можемо і паспорт загубити, і квитки і самі загубитись та все що завгодно. А це б йому одному треба було б вирішувати. На скільки я знаю ми його другий відльот, який він супрводжує. Загалом він молодець. Поки в нас не було ніяких проблем, сподіваюсь і не буде. Переліт з України в Франкфурт тривав приблизно 2 години. Компанію  тоді мені склали Юля та Андріана.

Прилетівши в Німеччину ми чекали там 6 годин на свій наступний літак до Вашингтону. І ось я вже тут на двохповерховому величезному літаку перетинаю океан. Сама, чесно кажучи, ще в шоці. А даний переліт вже серйозніший – приблизно 9 годин. На щастя це все я переношу добре та і загалом подорожі літаками мені подобаються.

Є ще одна проблемка це часові пояси, які змішались. Ось наприклад коли ми прилетимо в Америку там буде приблизно такий самий час який був в Німеччині, незважаючи на те що ми летіли 9 годин. Таким чином ми проживаємо не день а 1,5. Це  чимось нагадує машину часу.